Зі школи він мріяв займатися біологією, а саме екологією. Його приваблювали практичні можливості – щось виявити, дослідити і врятувати. Андрій займався екологією в Малій Академії Наук, де юні науковці вивчають світ разом з більш дорослими та досвідченими своїми коллегами. Потім він вступив на біологічний факультет міста Донецька, на перекір батьківській волі.
«Мама хотіла, щоб я став лікарем. Люди ж люблять лікуватися. А тут можна недалеко піти до родича, і маєш лікаря. Батьки лякали мене голодом, холодом, казали щось про дітей, які будуть просити їсти, і дружину, яка буде пиляти через зарплатню. Але ж коли тобі 17 – яке там уявлення про дітей та дружину».
Андрій не бачив нічого романтичного в медицині, але бачив романтику в науці. Він мріяв, що коли закінчить університет, буде працювати в Міністерстві охорони природи або якомусь екологічному фонді. Але його спіткало глибоке розчарування.
«Наше МінОхорони лише якесь прикриття. Воно юридично працює, а практичного нічого не робить. Далі штрафів справа не заходить. Так налаштована структура. А фонди, які є в Україні, навіть ті, які підтримуються міжнародними організаціями, лише працюють на публіку. Вони влаштовують круглі столи та різні школи, але теж нічого не роблять».
Після закінчення університета Андрій приймав участь в одній з таких екологічних шкіл, влаштованій міжнародним фондом. Це був останній раз, коли він мав справу з екологією в тому вигляді, в якому мріяв про неї зі школи.
А далі в силу вступила система. Після університету, щоб стати науковцем, треба вступати до аспірантури. Андрій міг залишитися в Донецьку і займатися екологією. Але він закохався, а дівчина була з Києва. Тому йому було конче необхідно потрапити в столицю. А Інститут ботаніки, який би дав змогу Андрію займатися улюбленою справою, не брав в тому році аспірантів. І Андрій вступив до Інституту сахарного буряка.
З дівчиною тою вони вже розійшлися, після 10 років подружнього життя, а Інститут буряка залишився донині. Андрій каже, що він і там наче екологією займається. Він вивчає віруси та хвороби буряка, як з ними боротися і як збільшити родючість цієї рослини. Але це вже зовсім не та екологія, про яку він мріяв. Але вертатися до екології Андрій не збирається. Там не краще ніж в будь-якій іншій галузі науки в Україні.
«В українських вчених спостерігається відрив від дійсності. В Україні твориться не наука, а симуляція наукової діяльності. Загальна профанація. Псевдовчені, розмовляють псевдовченою мовою, суються з нею всюди, куди можуть, демонтсрують псевдодіяльність і пропонують псевдовідкриття. Вони стають смішними. Але їх підтримує система, якій це вигідно. Ніхто нічого не розуміє, але всі щось роблять».
Нагадує тиху божевільню, в якій кожний чимось зайнятий, чимось незрозумілим і недоречним. В такі ситуації Андрій не бачить сенсу змінювати спеціалізацію в науці. Бо якщо це щось, пов’язане з наукою, і це щось в Україні – то це марно:
«У нас серіал «Доктор Хаус» має більший вплив на життя, аніж наша наука».
Андрій махнув рукою на насолоду від практичної сторони науки, і вирішив насолоджуватися тим, що вона дає йому в емоційному плані – самовираження, коло неординарних друзів, невнормованість робочого дня.
«Встаєш рано вранці – годині о дванадцятій, і йдеш на роботу… Захоплює ще й незапланованість, невідомість – постійно шукаєш і досліджуєш щось нове».
Друзі Андрія шуткують, що вченими в Україні стають ліниві люди. А зовсім ліниві – стають філософами.
Андрій жодного розчарування з приводу того, що присвятив себе науці, не має. І якби міг повернутися до часів, коли приймає рішення, ким стати, вибору свого не змінив би.
«Мені шкода тих, хто ніколи не бачив науку, ніколи не бував в дослідницькому інституті. Це зовсім інше сприйняття дійсності та розуміння процесів навколо нас».
Крістіна Серебрякова
Комментариев нет:
Отправить комментарий